Приїхали ми з колежанкою, значить, у Драбів по роботі. Обласна влада мала відкривати житловий будинок для лікарів і заодно святкувати День визволення району від фашистських загарбників. Попри ранню суботню пору, із подругою у нас був занадто збуджений стан. І ось чому. Спочатку нас дуже потішило, що в суботу всіх медиків вигнали прямо на газон і вишикували гарненькою шеренгою. На асфальті просто в калюжі районні і обласні чиновниці слали килим під мікрофоном для губернатора. Вручили медикам ключі від новенької квартири, яку збудували за кошти місцевих підприємців, і швиденько подалися у центр Драбова.
Було холодно і убого… Порівняно із днем міста, який нещодавно відбувся у Смілі (із блиском та виконавцями за багатотисячні гонорари, відкриттям фонтану і оновленим парком), день народження Драбова у нас, крім безмежного жалю, ніяких почуттів більше не викликав. Виставка гарбузів, самогону і самопечених пиріжків нас не радувала і, щоб позбутися морального шоку, ми вирішили зігрітися чаєм чи кавою. У перехожих, яких у Драбові не так багато, поцікавилися, де це можна зробити. Вони знизали плечима, відповівши, що «всіх сюди (себто на центральну площу міста – авт.) зігнали, то, мабуть, ніде нікого немає». Ми почали пробувати все ж знайти каву і чай. Зайшли до однієї кафешки, звідки нас хамовито вигнали, гримнувши, що у них два замовлення, а тому обслуговувати нас вони не будуть. Зайшли до другої – а вона заколочена навісними замками. Разом із тим драбівчани до приїзду високих гостей готувалися: в робочий і неробочий час білили дерева, носили землю для нових квітників, а тоді стояли на площі, як на виставці, не маючи навіть змоги відсвяткувати.
Я розумію: те, що ніде в населеному пункті кави попити – не показник заможного життя. Я не прошу пояснення цьому факту. Я шукаю відповідь на питання: кому потрібна ця показуха у вигляді килима в калюжі там, куди не те, що стабільність і добробут, а навіть цивілізація не дійшла? Люди ж знають, як вони живуть. Кому здається, що можна переконати їх у протилежному?
