Для мене, як донеччанина та журналіста, який колись працював у Донецьку, та тепер вимушеного виїхати з окупованої території, ситуація на Донбасі завжди буде актуальною та важливою. Через півтора року після мого від’їзду зі Сходу країни мені знову довелося побувати у самісінькому центрі Донецька. Не загострюючи тему на самій поїздці, розкажу про те, що я побачив у місті.
Не зважаючи на одну й ту ж війну, одні й ті ж біди, центр Донецька і його околиці живуть по різному.
У центральних районах міста люди почуваються більш захищено. Життя тут більш розмірене, хоч і чути постріли з важкої зброї, але не настільки часто, як на околицях.
Сьогодні мешканці центру продовжують прогулюватися в парках вечорами, сидіти на набережній біля річки Кальміус, деякі ходять до кінотеатрів (тих, що ще працюють), Драматичного театру та оперного.
Словом, життя у центрі триває. Єдине, що різко впадає в очі, звичайно, після БТРів на вулицях міста та окупантів у військовій формі зі зброєю чи пляшкою спиртного, це значне зменшення всього навколо. У першу, чергу це відсутність великого потоку машин на донецьких дорогах і, відповідно, заторів, навіть на колись найжвавіших вулицях міста.
По-друге, це кількість людей на вулицях. Місто значно знелюдніло. Проте, багато хто каже, що людей вже значно більше, ніж вліткучи восени.
Ще майже два роки тому Донецьк був містом-мільйонником, де на "Південний" автовокзал кожну хвилину прибували автобуси з усіх міст області, України і навіть інших країн. Сьогодні звідси є два напрямки: у бік Росії та на вільну територію України. Ціни на проїзд підняті утричі, а у деяких перевізників і то більше.
Що ще дуже впадає в очі, так це відсутність реклами. Пару років тому навіть кияни відзначали щільне розміщення рекламних конструкцій по місту. Тепер же реклама розміщена тільки в центрі – з бігбордів і лайтбоксів на людей дивляться обличчя колаборантів.
Околиці окупованого Донецька
Околиці міста – це окрема тема. Тут живуть найстійкіші та найвпертіші донеччани. Вперті в хорошому сенсі слова. Люди не хочуть залишати свої рідні домівки навіть через війну. Такі люди це, в основному, пенсіонери, у котрих нічого не залишилося, окрім домівки, на яку вони роками працювали. Ще раз згадую, як ми – люди – прив’язані до чотирьох стін та всіх своїх матеріальних благ. Частково я розумію цих людей, але від цього легше не стає. Задавати питання про абсурдність перебування на території під вогнем, це була б дурниця з мого боку, відповідь я і так знаю. Всі, хто міг дозволити собі скласти речі (або без них), ті вже поїхали. Не кожен може собі дозволити скласти валізи і поїхати жити в інше місто, скажімо, Дніпропетровськ або Одесу. Адже навіть на два тижні відпустки ми українці збираємо гроші пару місяців, а то йбільше, що говорити про остаточний переїзд. От задайте собі таке питання: Чи зможу я завтра виїхати жити хоча б на півроку в інше місто? Просто скласти сумку, взяти все, що є в гаманці та на рахунку і поїхати?
Тему людського характеру у даній ситуації одним текстом не розкрити, тому скажу одне: люди по всій Україні однакові. Є добрі, є злі, багаті, бідні, щасливі та нещасні.
Як живуть на окраїнах міста? Скла в більшості квартир на окраїнах немає, бо їх винесло ударною хвилею або осколками розірваних снарядів. В першу чергу, це Куйбишевський, Київський (район аеропорту) та Петровський райони міста.
Є й такі квартири, яким пощастило менше – снаряди влучили прямо в них.
Ті відчайдухи, що залишилися, утеплюють своє житло чим тільки можна: забивають вікна фанерою, обкладають мішками з піском, обклеюють поліетиленом.
Миру у Донецьку немає! За той час, поки я був у місті, постійно чув вибухи з околиць. Було й таке, що прилітало. Сказати на 100 відсотків напевне, що це ті або інші – дуже складно, бо ані вгледіти звідки летить, ані почути завчасно неможливо. Київський, Куйбишевський, Петровський райони постійно на лінії бойових дій. Деякі школи з цих районів просто знищені, діти тут вже не навчаються, бо від шкільного закладу залишились лише стіни.
Місцева поліклініка забита наглухо, бо війна не обійшла стороною і її.
Сьогодні околиці Донецька та його центр – це два різні міста, де і люди живуть по-різному. Одні можуть дозволити собі гуляти спокійно по вулицях, інші намагаються не виходити з домівок, щойно стемніє. У адекватних людей, а саме тільки з такими я спілкувався, одна думка в голові: "Коли настане мир?". Більшість населення прагне миру та на словах виступає проти будь-якої зброї. Саме на словах, бо будь-які інші дії в окупації розцінюються як шпигунство, або зрада не визнаних "республік". Бабусі, які перелякано сидять біля своїх під’їздів, щоб заскочити у підвал будинку при пострілах, матюкають всіх, хто зі зброєю, як з однієї так, і з іншої сторони. На жаль, таким я побачив Донецьк у воєнний час.
