Підіймаюсь на поверх телекомпанії. В руках – ключі. За декілька секунд до мене звідти виходить колега. Розминаємось. Попереду двері, що от-от зачиняться. Я не прискорююсь. Знаю, що можу відчинити своїм ключем. Про себе розмірковую – все ж встигну чи ні. За секунду до того, як доходжу до дверей, вони глухо зачиняються. Прямо перед носом. Я собі думаю – і це ж лише двері на поверх. Можу зайти, втративши лиш декілька зайвих секунд.
Цей час – це багато чи мало у нашому житті? Скільки можливостей ми втрачаємо, лінуючись прискорюватись? Немає бажання, стимулу, зупиняє невпевненість чи спокуса перевірити свою фартовість? Двері – як можливості. Хтось по інерції хапається за кожну можливість мобілізувати час і зайти. Хтось, як я, "буксує". Хто втрачає – той, хто живе в надії на фарт і долю випадку? Чи той, хто ломиться в двері автоматично, бо його підганяє життя?
