Сьогодні закінчилися канікули. І вже за пару днів до цього моменту мій старший син почав депресувати і розказувати, як він ту школу ненавидить… Для нього школа – це тортури. Бо змушують вставати, коли його свідомість ще спить, і робити речі, сенсу яких він не розуміє. Коли в нього не виходить, він психує і відмовляється складати завдання. І тоді йому ставлять одиниці. А потім я вдома довго вмовляю його переробити роботу, долаю цей психологічний бар’єр, розповідаю, для чого в житті потрібна математика (малювання, читання, тощо…) І так майже щодня. Цей процес інколи більш, інколи менш виснажливий. Але початок навчання я теж очікувала з характерним холодком у грудях.
І я точно знаю, що ми такі не одні. Написано сотні статей про те, що українська школа не відповідає жодним вимогам сучасності. Що діти потребують зовсім інших підходів. Що ми випускаємо щороку тисячі неграмотних, неадаптованих і нещасливих дітей. Бо їх навчають невмотивовані, неадаптовані і такі ж нещасні вчителі.
При цьому існують інші моделі навчання. Існує неформальна освіта, яка намагається компенсувати недоліки формальної. Методи відомі, цілі зрозумілі, але я не бачу реальних кроків для поліпшення ситуації. Дискусія в державі постійно іде про якісь вторинні речі, типу 11 чи 12 років мають учитися діти. Не кажу вже про те, що вчителі давно стали в нас ледь не найзабитішим прошарком, який ми зневажливо називаємо "бюджетниками" і який тягають всі влади на свої мітинги. І не кажіть мені, що долар по 40 і зараз, аби отопити школи, не те щоб зарплатню піднімати!
Мене вже задовбало, що освіту і культуру у нас вважають чимось на зразок приживалок у державі. Хоча ні, ставлення до них різне. Освіта – це такий чемодан старий без ручки, який і нести важко, і латати постійно доводиться, але і викинути шкода. Бо його звіщав якийсь дєдушка, що чимось нам дорогий. І копирсатися в тих старих речах, розбиратися, що треба, а що може й викинути, ніхто не хоче. І нову зручну сумку купувати типу нема за шо (бо машину заправити ще треба!). То краще знову скотчем замотаємо, зціпимо зуби і потягнемо далі.
А культура – це взагалі в нас річ необов’язкова! Це так, для душі (дітки шоби поспівали щось на святі) і для начальства (каравай винести у віночках). Ми зберігаємо її у вигляді консервів, а тих, хто нею займається, вважаємо диваками, які своє життя присвятили небесним сферам. І ними ж і повинні харчуватися.
Нещодавно мала дискусію в колі авторів "Стратегії розвитку Черкащини 2020". Я питаю: "а де ж культура? Чому так слабо прописана?" А мені кажуть: "бо ми писали про те, чим можемо заробити гроші для бюджету, а не те, куди нам їх витрачати". І ніхто не розглядає культуру як ресурс, лише як чорну діру для засмоктування бюджетних коштів! Так от, поки культура і освіта у нас будуть вважатися якимись необов’язковими придатками – не світить нам європейське майбутнє. Бо освіта і культура – це база для успішної економіки. Бо найцінніший – це людський капітал. Бо страшну економічну кризу і війну ми зараз маємо якраз через брак цього самого людського капіталу. Пожинаємо плоди, зрощені на освітянській і культурній ниві, так би мовити. Вчительки на антимайданах, лікарка, що ногами добиває поранену людину, віра в розп’ятих хлопчиків і з’їдених снігурів – все це може бути здійсненне тільки на ґрунті тотального невігластва і безкультур’я.
І оскільки я не люблю просто констатацій фактів "все погано", то як конструктив пообіцяю вам спробувати в цьому році організувати предметну дискусію щодо освітньої реформи. Та і про культуру, можливо, теж поговоримо :).
