Родина переселенців зі Слов’янська з чотирьох осіб: чоловік, дружина й дві доньки віком 14 та 20 років влаштовують своє життя у Геронимівці. Про свою родину засновнику і голові Громадської організації "Воля XXI" Назару Обідзінському розповів голова сім’ї Віктор.
– Почалось все 12 квітня. Йду зранку на роботу і раптом звертаю увагу на щільно оточену невідомими у балаклавах будівлю УМВС. Я підійшов поближче, щоб роздивитися, що ж там сталося. Мене відпихували, один дістав пістолет, підійшов упритул і тихенько, але погрозливо мовив у вухо:"Ти чьо тут хочєш? Ми – рассійскій спецназ". По їхній мові було чути, що це немісцеві, як ми вже пізніш почали говорити "поребрікі".
Ще місяць після захоплення міста ми там прожили. Я ходив на роботу, дружина й діти сиділи вдома, бо вже у той час було досить ризиковано ходити містом. Кожного дня літали міни, снаряди, свистіли кулі. У мене на телефоні є досить фотофактів – розбиті дороги, пробиті мінами та снарядами будинки, розтрощені гаражі, сараї… На місто тепер страшно дивитись – суцільні руїни…
Що найбільш вразило, так це живі щити з прихожан московської церкви перед блок-постами. Люди стояли з іконами в руках і скандували "Рассія!"
Одного разу я вийшов з дому покурити. Раптом під'їжджає уазик, з якого виходить декілька здорованів. Хапають мене, підштовхуючи автоматом у спину, валять спочатку обличчям на землю, потім заштовхують в машину. Везуть у будівлю УМВС. Пізніш виявилось, що на мене була написана анонімка, у якій йшлося про те, що я незадоволений новою владою Донбасу. Мене помістили в камеру підвалу СБУ, де було 12 осіб. Лише ввечері наступного дня дали якоїсь баланди поїсти.
З тієї камери запам'ятався один хлопчина: далекобійник з Полтавщини. Він привіз до Луганська м'ясо та їхав додому. Його зупинили на одному з блок-постів і там почули, що він розмовляє українською. Він сидів у тій камері вже 12 діб. Розказував, що вдома ніхто не знає, де він та що з ним трапилось…
Коли мене звідти випустили, ми всією родиною покинули Слов’янськ. Спершу вивезли найменшу доньку – допомогли християни-протестанти, а згодом із дружиною і страшою донькою їхали через Харків до Черкас. Тут нам запропонував пожити мій однокласник у домі його батьків. Наостанок скажу, що більшість населення Донбасу важко назвати справжніми патріотами і хоч прості люди зараз змінюють свої погляди й переконання, але вже запізно.
