Прип’ять відразу нарекли одним із найбагатших міст Радянського Союзу. Утім, історія атомграду завершиться через якихось 16 років.
***
Містечко атомників мирно спало. Тим часом за три кілометри від нього божеволів мирний атом. У ніч із 25 на 26 квітня на Чорнобильській АЕС вирішили перевірити, чи здатен реактор захистити себе в разі вимкнення електроенергії. Випробування не заладилося з самого початку. Та його не зупинили.
Олег Горошко, ліквідатор: «Учені казали, що таку АЕС можна ставити на Красній площі і буде байдуже».
Насправді проектанти створили монстра без гальм. Так потім скажуть експерти.
Олег Горошко, ліквідатор: «Ми не уявляли, що собою представляла ця аварія. Сказали, що пожежа. Просто горить дах. Ну, а горить дах, то хлопці поїхали гасити місцеві».
Вони отримали смертельні дози радіації. Із семи тисяч вогнеборців, які брали участь у ліквідації аварії на ЧАЕС, 347 були випускниками тоді ще черкаського пожежного училища.
***
Ранок 26 квітня у Прип’яті був звичайним.
На той час рівень радіації тут уже перевищував норму в майже 3 тисячі разів. Реактор продовжував дихати. Надвечір рівень радіації вже був у 600 тисяч разів вищий за норму.
Ігор Білецький, ліквідатор: «У результаті вибуху викинуло приблизно від 4 до 8 тонн урану… радіоактивних відходів по Україні, Білорусі, Росії… на півсвіту. Якщо в той час по Хіросімі та Нагасакі викинули по 5 кг».
Прип’ять осиротіла лише через 30 годин після вибуху: «В связи с аварией на ЧАЭС, в городе Припяти складывается неблагоприятная радиационная обстановка. С целью обеспечения полной безопасности людей и в первую очередь детей, возникает необходимость провести временную эвакуацию жителей города».
Сюди жителі мали повернутися за три дні. Так їм обіцяло тодішнє керівництво. Колона з автобусами розтягнулася на понад 24 кілометри.
Згодом евакуювали жителів Чорнобиля та навколишніх сіл. Свої домівки назавжди втратили 130 тисяч людей. Тоді, у 1986 році, влада обмежилася лише скромними повідомленнями про аварію в Чорнобилі. Ніби нічого не сталося, в Києві та інших містах відбуваються першотравневі демонстрації. Радіоактивна хмара пішла на Європу.
***
Тим часом на ЧАЕС триває двобій із вогнем. Побороти його намагаються спершу водою, далі – піском із свинцем і бором.
На ЧАЕС заговорили про загрозу ще одного вибуху на четвертому енергоблоці. У десятки разів потужнішого за хіросімський.
Ігор Білецький, ліквідатор: «Якби вибух відбувся ядерного палива, діаметр кратера був би 300 км».
Він не лишив би на карті пів-Європи. Та припущення про повторний вибух згодом таки не підтвердилося.
Микола Карась, ліквідатор: «Шахтарі прорили тунель і виявили, що під реактором сухо. Води немає. Термоядерного вибуху не буде».
Пожежник Олег Горошко потрапив в епіцентр лиха у травні. Разом із ним із Черкас туди приїхали ще три з половиною сотні вогнеборців.
Олег Горошко, ліквідатор: «Моє завдання було – забезпечити кисневими апаратами людей. Тому що була загроза загоряння кабельних шляхів. А якщо горить кабельна шахта, буде задимлення, не буде, чим дихати».
Упродовж семи місяців півмільйона людей боротимуться з невидимим ворогом.
Микола Карась у 86-му працював хірургом у 3-ій міській лікарні. Перебував на обліку у військкоматі.
Микола Карась, ліквідатор: «Приїхав до мене додому прапорщик, дав мені на збори 10 хв. Я взяв куртку, військовий квиток. Більше, він сказав, нічого не треба. Вже були документи на мене виписані. Я приїхав на залізничний вокзал. Мені вручили двох сержантів, теж викликаних із запасу. І сказали, що я їх повинен доправити до Білої Церкви. У Білій Церкві був центральний розподільник, штаб із набору резервістів на АЕС для ліквідації наслідків аварії».
Сімнадцять діб він був головним лікарем на станції. Штаб розташовувався в підземеллі першого енергоблоку.
Микола Карась, ліквідатор: «Після кожного виходу на поверхню ти повинен змінити одяг, ботинки, головний убір, респіратор. Ці люди одяг то міняли, а респіратори оці навіть один одному передавали. А його термін придатності – 6 годин. Ці люди, я думаю, всі каліки».
На той час над реактором саме починали зводити саркофаг.
Дмитро Бобро, заступник голови Державного агентства України з управління зоною відчуження: «Після вибуху найбільш небезпечна ситуація була з західною стіною, яка відхилилася від вертикалі. Причому на цю стіну опиралися дві балки, які несли на собі всю покрівлю. Такий стан був небезпечний, тому що у випадку сейсмічної активності, ця стіна могла завалитися, дах провалитися. Був би викид радіоактивного пилу».
Радіоактивні уламки на даху реактора заважали роботам. Тут вони опинилися в результаті вибуху. Попервах прибирала їх робототехніка. Та за кілька днів навіть вона відмовила. Тоді в бій пішли так звані «біороботи». Чоловіків споряджали у тридцятикілограмову захисну броню. Але навіть у ній на даху дозволялося бути не більше хвилини. За десять днів чистильниками стали три з половиною тисячі людей. Довелося побувати на крівлі й Миколі Федоровичу. Одному з чоловіків стало зле. Охорона нікого на дах не пропускала. Пройти вдалося лише йому. Бо мав спеціальну перепустку.
Микола Карась, ліквідатор: «За оце, що я 3 хв. був там без захисту, отримав 12 рентген. Ми всі не бачили цього ворог. Там кожен відчував, що в будь-який момент із нього не буде не те, що молекули, атома не буде. І люди в цей час проявляли себе з кращого боку. Всі були, як брати».
Героїзм дорого їм коштував. Людські життя та втрачене здоров’я не піддаються жодному обліку.
Ігор Білецький, ліквідатор: «Спочатку дерло в горлі, як приїхали туди. Більше такого нічого. Зате вже потім… Кістки наче хтось виламував».
Микола Карась, ліквідатор: «От думаєш, що вражає воно горло, мозок, потенцію. Ні. Вражає опромінення юну частину організму – кістковий мозок, кров і придатки яєчка. Поїхав туди, в мене був гемоглобін 140, приїхав – 68. Ви можете собі уявити, наскільки це впливало на здоров’я».
***
Відтоді минуло чверть століття. Багатьох ліквідаторів уже немає серед живих. А незалежна Україна так і не назбирала коштів, аби назавжди втихомирити атом. Біля станції і зараз не все гаразд із радіацією.
Юрій Татарчук, гід: «В данный момент прибор показывает 236 микрорентген в час. Для короткого пребывания неопасно, но проживание здесь невозможно».
Це і є той лиховісний четвертий енергоблок. Захисна оболонка, розрахована на 30 років, уже тріщить по швах. Будівництво нового саркофага обіцяли завершити у 2013-му. Тепер цю дату відсунули ще на кілька років. Через безгрошів’я.
Дмитро Бобро, заступник голови Державного агентства України з управління зоною відчуження: «Весь план здійснення заходів на об’єкті «Укриття» оцінюється в близько 1 млрд. 600 млн. гривень. Дефіцит котів Чорнобильського фонду «Укриття» на сьогодні – близько 600 млн. євро».
Нове покриття буде у вигляді двошарової арки 250 на 150 метрів і заввишки 108 метрів. Це вище, ніж статуя Свободи та «Батьківщина-мати». Остаточно ж Чорнобильську АЕС зупинять лише за сто років. Стільки часу знадобиться, щоб розібрати всі забруднені радіацією конструкції, побудувати сховища для ядерних відходів.
Дмитро Бобро, заступник голови Державного агентства України з управління зоною відчуження: «Натепер найбільш небезпечна подія, яка може статися на об’єкті «Укриття», – це в разі сейсмічної активності руйнація внутрішніх будівельних конструкцій і викид пилу».
Щоб врятуватися від нового лиха, Чорнобильський фонд «Укриття» пішов на жебракування. Напередодні 25-их роковин аварії скликав конференцію, де просив допомоги у світової спільноти. Та, схоже, вона вже втомилася фінансувати українські проблеми. Країни-донори дає лише дві третини необхідної суми. Рік тому допомогти грішми обіцяла Японія. Тепер вона має свій Чорнобиль. Світ так і не зробив роботу над помилками.
