Тисячі українських родин щодня живуть в очікуванні своїх близьких, які потрапили до ворожого полону або зникли безвісти. У той час, як країна-агресор приховує інформацію про утриманих захисників і не визнає їх у списках, саме громадські акції стають інструментом боротьби за їхнє повернення.
Про важливість масових заходів та внутрішню силу родин у програмі «Нескорені» розповіла Юлія Шемшур — завідувачка відділення ветеранського простору Іркліївської громади, волонтерка та сестра військовослужбовця Андрія Шемшура, який зник безвісти у листопаді 2022 року під час боїв за Бахмут.
Голос для тих, хто позбавлений можливості говорити
За словами Юлії Шемшур, головна мета будь-якої громадської акції на підтримку зниклих та полонених — це збереження теми у фокусі уваги суспільства, держави та міжнародної спільноти.
«Це не піар, це нагадування про тих людей, які цього потребують. Ми — їхній голос, бо вони не можуть про себе сказати. Ми маємо говорити про хлопців, які зараз в невідомості, бути їхнім голосом і говорити за них, тому що кожен безвісти зниклий і полонений має бути повернутий додому», — наголошує гостя програми.
Оскільки держава-агресор систематично приховує факти утримання українських військових, регулярний публічний розголос стає важелем впливу, який не дозволяє замовчати проблеми та змушує шукати бійців.
«Алея Надії»: жива та видима віра громади
Одним із яскравих прикладів того, як громади вшановують і чекають своїх героїв, стала інсталяція «Алея Надії» в Ірклієві. Ініціаторкою її створення виступила Юлія Шемшур за підтримки голови громади. На стендах алеї розміщено світлини 65 земляків, які вважаються зниклими безвісти.
«Коли ми спілкувалися з родичами, дехто спочатку остерігався, не розумів, як світлина бійця з’явиться на алеї. Але я пояснювала: це наша жива віра, видима віра. Це хлопці-герої, яких ми чекаємо разом із усією громадою», — розповідає Юлія.
За словами Юлії, найрадісніший момент — коли звільнений із полону воїн особисто приходить на алею та власноруч знімає свою фотографію. Саме так громада зустрічала бійця Руслана, який повернувся з чеченського полону.
Символи чекання: стіл, ключі та записані голоси
В Іркліївській громаді кожен останній четвер місяця оголошено днем вшанування та нагадування про безвісти зниклих бійців. У ці дні ветеранський простір разом із родинами проводить особливі символічні перформанси:
- «Стіл чекання» — накритий стіл для зниклого безвісти захисника, за яким його щодня чекають рідні;
- Перформанс «Ключі» — вішання символічних ключів на «серце надії» як знак того, що двері батьківської хати завжди відчинені для воїна;
- «Голоси чекання» — проєкт, у межах якого матері, дружини та сесті записали аудіозвернення до своїх близьких.
«У нас у всіх родин є таке передчуття, що наша віра й все, що ми тут робимо — це згадування, нагадування, — вони там відчувають. І це надає їм сили витримати та повернутися до рідного дому», — ділиться Юлія Шемшур.
Не місце трауру, а осередки сили
У Черкасах щонеділі на Соборній площі проходять акції на підтримку полонених та зниклих безвісти, у яких Юлія бере участь разом із синами. На ці заходи приходять не лише рідні та друзі. Долучаються перехожі, а водії автомобілів підтримують учасників сигналами. Особливо важливо, що до таких акцій долучаються бійці, які вже повернулися з полону.
Гостя наголошує, що суспільству не варто сприймати такі зібрання як траурні заходи. Це насамперед майданчики для взаємної підтримки та психологічної підзарядки.
«Це не місце трауру чи де ми просто плачемо. Це місце дає нам сили, тому що ми один одному своєю вірою додаємо підтримки. Головний ефект таких акцій — це відчуття того, що ти не сам. Коли люди обіймаються, діляться енергією, вони розуміють, що є кому підставити плече», — підсумовує Юлія Шемшур.