Ще кілька років тому життя Анастасії Огородник із Монастирищини поділилося на «до» і «після». Попереду були курси хімієтерапії, дві трансплантації стовбурових клітин і довгий шлях до ремісії. Сьогодні вона знову радіє звичайним речам – проведеному часу з доньками, їхнім успіхам і можливості просто жити. Пишуть на сторінці Черкаського онкоцентру у фейсбук.
Про свою хворобу жінка дізналася ще в 2019 році. Згадує, що це сталося зовсім несподівано. Вона саме готувалася до випускного доньки в дитячому садку, коли помітила, що в неї збільшився лімфовузол. Не відкладаючи, звернулася до лікарів.
Поїхала до Вінниці, а звідти її направили до Черкаського онкоцентру. Тут виконали біопсію та підтвердили діагноз – лімфома Ходжкіна.
Спочатку Анастасія пройшла шість курсів хімієтерапії. Лікування дало хороший результат, однак уже в лютому 2020 року стався рецидив.
– Знову почалася моя боротьба за життя і здоров’я. Тоді лікарі запропонували аутологічну трансплантацію стовбурових клітин, тобто донором стала я сама собі, – розповідає Анастасія.
Підготовка до трансплантації була непростою й тривалою. У лютому 2021 року жінці виконали її, однак досягти ремісії, на жаль, не вдалося.
До 2023 року Анастасія проходила лікування у відділі клінічних досліджень. Курси терапії допомогли призупинити ріст пухлини, але остаточно подолати хворобу не вдалося.
Як розповідає лікарка-гематолог Надія Скирда, після того, як було діагностовано повторне ураження лімфатичних вузлів, команда медиків ухвалила рішення про проведення алогенної трансплантації.
– Повністю сумісного донора у світовому реєстрі знайти не вдалося, тому донором став її батько. У березні 2023 року пацієнтці виконали трансплантацію. Післятрансплантаційний період ускладнився розвитком гострої реакції «трансплантат проти господаря». Нині пацієнтка перебуває в ремісії та почувається досить добре, – зазначає Надія Скирда.
Батько Анастасії – військовослужбовець, який із 2014 року захищає Україну в лавах Збройних сил.
Трансплантацію виконали в березні 2023 року. Період відновлення був тривалим: додому жінка повернулася лише наприкінці червня.
– Усі лікарі, медсестри та медичний персонал дуже мене підтримували. Це теж відіграло важливу роль у моєму одужанні. Зараз почуваюся добре, потроху повертаюся до звичного життя. У мене дві доньки, тому весь вільний час присвячую їм. Старша співає, молодша займається бальними танцями. Я із задоволенням вожу їх на репетиції, а їхні успіхи й перемоги – найбільше щастя для мене, – ділиться Анастасія.
Найбільша мрія жінки сьогодні така ж, як і в мільйонів українців: щоб якнайшвидше закінчилася війна, а її батько повернувся додому живим і здоровим.