Черкаські ветерани-пожежники Іван Андрієнко та Василь Новак, які брали участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, поділилися своїми спогадами в ефірі програми “Актуальна розмова” на телеканалі ВІККА.

Черкаські ліквідатори згадують перші дні роботи на Чорнобильській АЕС як час надзвичайної напруги, швидкого включення в роботу та усвідомлення масштабів катастрофи через «моторошні» картини на місці подій.

Через відсутність мобільного зв’язку особовий склад збирали, об’їжджаючи адреси на пожежному автомобілі. Більшість їхала добровільно, розуміючи відповідальність, хоча прощалися з рідними «зі сльозами». Черкаський зведений загін прибув на зміну вінницьким колегам 6 червня 1986 року.

Ліквідатори описують побачене по прибуттю як «моторошне видовище». На під’їзді до станції вони бачили понівечені та перевернуті пожежні автомобілі перших екіпажів (Правіка та Кібінка), які просто згорнули вбік. Під час першої розвідки офіцери стояли в машинному залі та дивилися безпосередньо на реактор, який ще димів.

Працювали змінами — доба через добу. Головним завданням була охорона станції від нових пожеж, гасіння торф’яників у 30-кілометровій зоні та відкачування «важкої» води з-під реактора, щоб запобігти повторному потужному вибуху. Захисні костюми були дуже важкі, тому влітку було дуже складно працювати – пригадують ліквідатори.

Ліквідатори згадують, що радіацію не було видно, але її відчували на смак — як специфічний присмак металевої монетки в роті. Дозиметри на території станції часто зашкалювали на всіх діапазонах.

Коли по тривозі виїхали на пожежу, то сидів водій Керносенко Микола, покійний царство небесне, я сидів і сидів дозиметрист – він теж був із Черкас. Коли ми заїхали на територію станції він дозиметр включив: стрілка упала максимально, а він виключив каже: “Хлопці, поїхали та й поїхали”. Приїхали, затушили.

Попри те, що спочатку групі обіцяли 10-денне відрядження, черкаські ліквідатори відпрацювали в зоні 20 днів, суворо виконуючи накази без обговорень. Вплив опромінення на власне здоров’я ліквідатори, зізнаються, відчувають і досі. Кількість побратимів, які збираються на річниці, з кожним роком зменшується.