Вчора Черкаси схилили голови у скорботі, вшановуючи мільйони українців, яких тоталітарний режим свідомо прирік на смерть від Голодомору.
Чи не в кожній сім’ї є своя історія Голодомору — це частина того болю, який відчуває вся Україна. Саме тому цей день — про пам’ять, що не дає нам зупинятися й змушує діяти.
За оцінками українських істориків, на територіях, що нині входять до Черкаської області, від Голодомору 1932–1933 років загинуло щонайменше 120–150 тисяч людей. Це цілі села, яких сьогодні вже не існує. Це зламані родини, втрачені покоління, ненароджені діти, які мали б жити, творити, будувати цю країну.
Тоді Україну хотіли знищити голодом. Сьогодні — ракетами й війною. Час змінюється, але намір ворога лишається тим самим. Та ми вже інші. Ми — народ, який пам’ятає, який об’єднався, який знає ціну життя і свободи.
У цей день ми згадуємо не лише тих, хто загинув. Ми згадуємо й тих, хто так і не народився. Мільйони невтілених мрій, які могли б стати майбутнім нашої держави.
