Перейменування — це не просто зміна назви. Це повернення своєї історії та ідентичності. Хто не вчить свою історію, той буде вчити історію придуману ворогом.
Було: вулиця Горького
Максим Горький (справжнє ім’я — Олексій Пєшков) був російським, а згодом радянським письменником і публіцистом. Народжений у Нижньому Новгороді, він не мав жодного стосунку до України — ані біографічного, ані культурного. Натомість Горький був тісно пов’язаний із російським більшовицьким рухом: фінансував його, допомагав Леніну та іншим комуністам отримувати кошти з-за кордону.
Хоч спершу Горький ставився до більшовиків критично, згодом він повернувся до СРСР і став одним із головних ідеологічних діячів радянського режиму. Саме його проголосили «засновником соціалістичного реалізму» — напрямку, який мав слугувати радянській пропаганді. Письменник очолив Спілку радянських письменників і фактично став обличчям офіційної радянської літератури.
Помер Горький у 1936 році за загадкових обставин. Деякі історики вважають, що до його смерті міг бути причетний сталінський режим, для якого навіть «улюблені» діячі не були недоторканними.
Сьогодні, коли Україна очищає свій простір від символів колоніалізму, ім’я Горького більше не може залишатися на мапі Черкас. Адже воно не несе українських сенсів і пов’язане з ідеологією, яка заперечувала нашу незалежність.
Замість чужих імен — імена тих, хто творив українську історію, культуру і свободу. Це не просто перейменування — це повернення власної пам’яті.
Стало: вулиця Юрія Іллєнка
Юрій Іллєнко — видатний український кінорежисер, сценарист, кінооператор, актор та письменник, визначний представник напрямку «українського поетичного кіно». Лауреат Шевченківської премії, Народний артист України, а також однин із лідерів покоління українських кінематографістів 1960-х років.
Він народився в Черкасах — місті, що подарувало йому перші барви майбутніх фільмів. Після навчання у ВДІКу повернувся на Батьківщину, щоб знімати кіно своєю мовою і про свій народ.
Операторська робота у фільмі «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова принесла йому міжнародну славу. У 1966 році він зняв «Криницю для спраглих» — стрічку, що стала пророчою для української душі. Фільм заборонили на 22 роки. Іллєнко не зламався — знімав далі, хоча кожна його стрічка проходила через цензурне сито.
Його «Вечір на Івана Купала» лякав радянських чиновників містичною українськістю, а «Білий птах з чорною ознакою» назвали «найшкідливішим фільмом», хоч він отримав Золотий приз Московського кінофестивалю.
Влада цькувала, знімальні майданчики закривали, сценарії лягали «під сукно». Але Іллєнко залишався — бо вважав, що митця можуть змусити мовчати, але не змусити не думати.
Він двічі отримував запрошення з Голлівуду, але відмовився — боявся за братів, які залишалися в радянській Україні.
Юрій Іллєнко — людина, яка знімала фільми українською душею. Його роботи — це молитва і протест, краса і біль, символ і правда. Чотири його фільми входять до списку ста найкращих стрічок в історії українського кінематографа.
Його фільми — це не просто кадри, а поезія, біль і краса української душі.
Свій останній кадр Іллєнко завершив там, де й почався його шлях — на Черкащині, у селі Прохорівка. Там, біля Дніпра, він і спочиває.
Вулицю в Черкасах назвали на честь Юрія Іллєнка, аби зберегти пам’ять про видатного земляка, який своїми фільмами прославив Україну на весь світ.
Оновлені назви вулиць допомагають очистити місто від спадщини окупантів і створити простір, у якому кожен мешканець відчуватиме гордість та приналежність до своєї держави. Це наш спільний шлях до відновлення історичної справедливості та утвердження української ідентичності.
