Країна парадоксів. Ми воюємо з однією з найсильніших армій світу. Воюємо за чужі гроші, адже навіть виплатити заробітні плати військовим держава не в змозі. Ми випрошуємо зброю та боєприпаси. Хлопці та дівчата в окопах дуже чітко відчувають, коли ця міжнародна допомога затримується.
В цей же час складається враження, що вже всі непричетні до війни забули про її існування. Органи місцевого самоврядування просто живуть в іншому світі. І я не лише про Черкаси. Я про ВСІ місцеві ради України.
Як би це мало відбуватись? В бюджеті залишити кошти на утримання доріг (нові потерплять до кінця війни), залишити кошти на підготовку до опалювального сезону. Все. Все інше, як то пляжі, набережні, утеплення шкіл, лікарень, фарбування бордюрів і інша лабуда – на після Перемоги.
Куди їх витрачати є. В Черкасах є 118-а бригада. При ній щонайменше три батальйони, де абсолютна більшість жителі міста.
В жодному з цих батальйонів немає жодної нової вантажівки. Жодної!!!. В моїй роті при штатній потребі в 12 вантажівок було три старих автобуси, 15 річний мікроавтобус і старезний КАМАЗ. Весь легковий і медичний транспорт батальйону – це волонтерська допомога. В тому числі на нього я постійно випрошую кошти, тому що ці 20-річні машини постійно сиплються. А є ще новостворений 254-й штурмовий батальйон. Так в нього скинули все, що було нерухоме по бригаді. Штурмовий. На нього ви скинулись лише мені тисяч під 300 гривень.
Для нормальної роботи в кожному відділенні має бути тепловізор. В нас були. Придбані благодійниками. Один нормальний і два слабачки. Вцілів один.
Для нормальної роботи потрібно 3-4 генератори. В нас були. Придбані благодійниками. Вцілів один.
В нас були препаскудні рації, які слухались росіянами і не добивали на 150м. Куплені благодійниками
В нас був Старлінк. Один. А тому щоб написати додому “Живий” треба було петляти під вибухами до дуба, під яким ловила мережа. Куплений благодійниками.
Не вистачає всього. Якщо я напишу, яка зараз ситуація із паливом чи харчуванням в 158-у батальйоні – по мене контрозвідка прийде. Хоча мала б не до мене.
Але ж мова не лише про одну 118-у бригаду. В ЗСУ розгорнуто нові підрозділи. Забезпечення невистачає на все. Елементарних кирок і лопат армія майже не купує. І в цей же час у Смілі будують пляж. У Вінниці нову вулицю на промзоні. У Кропивницькому будують дорогу. У Полтаві ввалили кошти в розробку стратегії. І так скрізь. І не спиниться, бо владці вже готуються до виборів. І на округах треба буде показати свою роботу. Доповісти: “Я зміг добитись щоб у нас утеплили ще 17% стін школи та 21% стіни лікарні. І ще тротуарну яму тричі засипали”. А на сайтах міських рад після такої новини некрологи.
А в цей час десь під Бахмутом, Вугледаром, Запоріжжям пацани в норі чекали евакуацію для поранених вже шість годин, бо мотолига згоріла тиждень тому, пікап отримав прильот вчора, а щойно біля старого 30-річного Т4 лягла міна. І тепер водій дядя Саша крутить старі лисі запаски і молиться, щоб не впала роса, бо не витягне машина на гору.
Ми і далі ніхера не зрозуміли, яка ця війна. Місцеві еліти заспокоїлись. Їм знову комфортно. Тепер роль держави в тому, щоб 75% капітальних видатків трансформувалося в видатки на ЗСУ. Машини, тягачі, пікапи, дрони, антидронові рушниці, тепловізори, запасні частини, покришки, ремонти автомобілів.
Гарні пляжі, нові каруселі, нові дороги, утеплені комунальні об’єкти – це нові могили хлопців та дівчат.
Я не вірю, що знайдуться місцеві ради, які перевернуть свій бюджет на потреби фронту. Знач за них це має зробити Президент, Парламент та уряд.
Цей дощ на довго. В нас попереду ще роки великої війни. Воювати будуть всі.
