Хочу поділитися із Вами, мої дорогі друзі, гарною і навіть історичною для мене новиною. Адже виповнюється 14-та річниця від того часу, як я постійно мешкаю в Україні – на землі моїх предків.
У 2000 році, у віці 14 років (громадянство РФ я так і не отримав) я переїхав до України і знав українською три слова: "трохі" (саме так), "бачу" і "краватка" (бо воно мені запам'яталося від часу гостювань у бабусі в Україні). Переїзд в Україну – певно перший мій виважений і самостійний крок у житті. До того часу я мешкав із мамою в Сибіру, але поклик крові говорив все сильніше – і я зробив остаточний вибір, про який з того часу жодного разу не пошкодував.
Усвідомлюючи себе українцем (а я з семи років, від часу, коли мама сказала мені, що я українець, бо мій батько українець) я розумів, що мушу возз'єднатися із моєю історичною Батьківщиною. Усвідомлюючи себе українцем з часом я почав розмовляти українською, наполегливо вивчаючи її у сільській школі на Уманщині а потім і у технікумі на Тальнівщині. Усвідомлюючи себе українцем я став націоналістом, адже націоналізм – це вища межа любові та готовності до дії заради своєї нації.
Тепер мені 28 років, отже половину свого життя я мешкаю там, де маю мешкати – такий собі фарватер долі. Я вдячний своїй мамі, якої, на жаль, нині немає серед нас і своєму батькові за те, що допоміг мені стати свідомим громадянином і чесною людиною. Дякую всім, хто допомагав і оточував всі ці роки, на кожному етапі мого життя. Без кожного з Вас я б не став тим, ким є і не був би таким, яким є.
І коли путєн бурмоче щось про "захист російськомовних" чи ще щось подібне, то я роблю дві речі – посміхаюсь і згадую будову автомата.
На фото – я у віці 14 років.
