Узагалі я дуже альтруїстична особа, але дратує мене в людях одне – брехня. Я терпіти не можу, коли обманюють, і дуже рідко пробачаю обман. Не потрібні мені в оточенні люди, яким я не довіряю!
Брехня буває виправданою. Але невже справді краще збрехати? Адже все таємне рано чи пізно стає явним, і тоді близькій людині буде боляче вдвічі більше – від правди і від обману.
Я не стверджуватиму, що завжди говорю правду, наприклад, інколи й батькам кажу «не зовсім правду», щоб вони не переживали (вибачте, мамо й тату, але я бережу ваші серця). А ще часто посміхаюсь і кажу, що в мене все добре, коли жити не хочеться і сльози ледь стримую – а це теж брехня. Однак це дрібниці, порівняно з тією купою суцільної брехні, в якій доводиться щодня грузнути мені. Брешуть чиновники і хочуть моїми ж вустами збрехати людям. Інколи я не знаю, як бути і не завжди журналістська майстерність дозволяє написати так, щоб люди здогадались, що то все неправда… Обманюють псевдодрузі, псевдоприятелі, псевдотовариші. Чому псевдо? Бо справжні – чесні, відверті і щирі. Головне, що вони всі думають, нібито я не розумію, що вони кажуть неправду. А я люблю вдавати, що вірю їм, і цим їх же теж обманюю… Хоча мені просто незручно сказати людині «брешеш». Особливо, якщо людина близька… Язик не повертається. І, як правило, коли я палю мости із тим, хто мене систематично обманював, він навіть не знає, за що я припиняю спілкування. Просто я чомусь по-дурному відчуваю провину за те, що знаю правду. Адже людина так сподівається на те, що я не здогадуюсь, як мене обводять навколо пальця. Як я можу обманювати її очікування?
Розумію, що брехня – це не глобальна проблема людства. Але мрію, щоб люди розучились обманювати. Напоїти всіх сироваткою правди, чи що?
Але є в мене порада: якщо ви вже нарешті зрозуміли, що довіряти в цьому житті нікому не можна, не брешіть хоча б самі собі, дивіться на речі реально, бо самообман – то гріх подвійний. Хоча інколи так важко бути чесним самому перед собою…
