Днями я побувала в одної майстрині – дівчини-сонечка з золотими руками. Вона прийняла рішення народжувати незаміжньою – і зовсім про це не жалкує. Батько дитини хотів одружитися на ній, однак вона цього не дозволила – вирішила, що міцніші нерви у неї та сина будуть, коли житимуть окремо. Малому сину дівчини-сонечка – вже п’ять місяців. І вони щасливі вдвох.
Бути матір’ю-одиначкою – явище поширене, про що свідчить і офіційна статистика, і реальна картина. Я хочу поговорити не про те, в повній чи ні сім’ї повинна рости дитина. Я хочу поговорити про те, як нинішнє суспільство сприймає жінку, яка наважилася народжувати сама.
–Що ж чоловіком, що без нього, – скаржиться за келихом вина моя подруга. «Син повинен жити з батьком», – колись вирішила вона і вийшла заміж, щоб дитина народилася в сім’ї, а не байстрюком. Дуже скоро про це пожалкувала. Тепер і живуть отак: труячи життя одне одному та маленькому синочкові.
Коли заходить розмова про людей, які живуть разом «заради дитини», моя зріла подруга з неоціненним життєвим досвідом пояснює: «Дитина повинна рости у спокої і любові. А якщо дитина із молоком матері всотує мамині істерики і тривоги, бачить батьківські скандали, це обов’язково залишить слід на дитячій психіці і виростить комплекси у дитячій душі, крім того, що маля всотує все, як губка. І особливо те, що відбувається в сім’ї».
Кілька років тому я писала про студентку, яка наважилася народити сама. Тоді вона була як героїня, сьогодні це явище звичне. Вона давно вийшла заміж за чоловіка, який полюбив і її, і сина як рідного. Може, в мене приклади невдалі? А може, справді відходимо від совдепівського «дитина повинна народитися в шлюбі будь-якою ціною»? Допоможіть розібратися.
І наостанок згадала радянську історію моєї знайомої: тоді вона, студентка, назвемо її Галя, завагітніла сп’яну. Їхня ніч була першою і мала залишитись останньою. Щоб уникнути сорому, її батьки змусили його – першого хлопця в університеті – одружитися на ній хоча б до моменту, поки заберуть з пологового будинку. Однак з сім’ї він так і не пішов. Звиклися. Без кохання. Зі зрадами. Але змогли зберегти сім’ю і дочекатися внуків. Хоч і не були все життя щасливими повною мірою.
То, як ви думаєте, зникла дилема: скалічити життя собі абортом чи невдалим шлюбом або згадати про те, що жінка сильна – і зробити крок, за який уже наше суспільство давно нікого не засуджує?
P.S. Женєчка, тобі респект і уважуха від мене особисто)))
