Хотіла написати свою думку щодо «Євро-2012». Знаю-знаю, тільки ледачий ще не писав і не говорив на цю тему, однак свого носа дуже хотіла встромити і я. Хотіла написати про те, що не хочу «Євро» у своїй країні. Я хотіла написати про те, що не хочу, щоб сюди їхали іноземці. Мені правда соромно від того, що вони тут побачать. Вони не побачать доріг – здебільшого напрямки, вони не побачать готелів чи кемпінгів – лише їхнє наслідування, вони побачать Україну такою, якою бачимо її ми… Так, я переймалась, що соромилась би потім десь сказати, що я з України.
Моя думка почала змінюватися тільки під час першого матчу за участі збірної України. Коли у кафешці, яку ми обрали для перегляду матчу, всі вставали співати гімн України із рукою на серці. Коли кожен напружений момент сприймали однаковими емоціями. Коли скандували «Україна» в один голос, зриваючи свої ж аплодисменти. Коли носили одне одного на руках від невимовної радості перемоги. Коли машини невтомно сигналили по місту майже всю ніч. Коли всіх українців – щирих і чужомовних, корінних і «так званих» – об’єднала перемога однієї команди.
Я до сліз пишалася своєю країною, хоч вона виграла одну гру, а не весь чемпіонат. Я до щему в серці відчувала гордість не тільки за команду, а й за її вболівальників. Мабуть, навіть за вболівальників більше. Футбол стирає межі. Футбол оголив усіх нас і показав істину. І нехай у Черкасах немає доріг і комфортної фан-зони. Нехай ми живемо у злиднях, бо крадемо самі в себе. Нехай життя на нашій Батьківщині більшість не може назвати життям, лише існуванням. Нехай сервіс залишає бажати кращого. Нехай ми дозволяємо політиці забирати єдине, що в нас лишилося – рідну мову. Нехай ми голі й босі, і не маємо нічого, а менталітет з розмахом дає витратити останні гроші на золоті прикраси та начепити їх усіх –зразу – хай бачать, чого ми бідні… Однак у нас усіх є одне – Україна в серці і козацький дух. Цим багаті. Цим раді. Цим вкотре завойовуємо світ.
Коли я повернулась після матчу додому, опівночі вирішила поділись радістю в соцмережах. Однак побачила, що така думка спала в голову чи не кожному, а тому оригінальністю я не відрізняюсь. Я вдячна «Євро-2012» за те, що нагадав українцям, хто вони є насправді. А іноземці? А нехай поважають нас, а не те, що ми маємо! Слава Україні!
