Якось довелося мені чекати маршрутку до Черкас близько 21.00 на автостанції біля Шевченківського вокзалу, що у Смілі. Поруч – придорожній гендель із романтичною назвою. Після того, як молодики за одним зі столиків на літній терасі зовсім неромантично «сообразили на троих» оковитої, за правилами жанру, розпочалася п’яна сварка. Апотім і запальна бійка – далеко не новина для вокзального району міста. На площі біля станції, як завжди, було людно. Всі позбігалися дивитися, як менш п’яний жорстоко забиває лежачого, більш п’яного. Поруч зі мною молодик, що від алкоголю ледь тримався на ногах, кричав: «Покличте хто-небудь міліцію», а потім здивовано пробурмотів: «Та я сам міліціонер…». Лише відчайдушна жіночка прибігла хвилин через двадцять до місця бійкита почала гамселити щосили п’яного хулігана. Прийшли медики до бездиханного вже тіла. Прийшли міліціонери, які швидше охороняли медиків, аніж засвідчували злочин. Ніхто не шукав свідків. Ніхто не намагався розібратися.
Тепер уже майже місяць шукаю відповідь на питання: ми живемо в джунглях, де виживає сильніший? Послідки суспільства самознищуються? Чоловіки перевелися? Чи це вже нормальне явище – жити за принципом «моя хата скраю»? Чи я не маю морального права співчувати дружинам і дітям хуліганів? Чи введення сухого закону на часі? Чи міліція береже лише обраних?
Наступного дня потелефонувала до Смілянського райвідділу міліції. З’ясувати наслідки бійки разом із черговим мені не вдалося: інцидент не зафіксовано…
