Олексій Вертинський: «Це якийсь психічний розлад, коли людина грає не там, де треба»

Чи відчуває втому від професії, «хворих» колег, посмішки крізь сльози, його бажання вмерти для Росії, виступи на лінії зіткнення та українських жінок, яким не дозволено бути щасливими: відомий український артист театру і кіно Олексій Вертинський відверто розповів у ексклюзивному інтерв’ю сайту vikka.ua

 

Олексію Сергійовичу, за весь ваш кар’єрний шлях у вас вже більше сотні ролей у фільмах, ви активно граєте у спектаклях. За весь цей час у вас ніколи не виникало відчуття рутини, бо так чи інакше суть роботи завжди однакова?

Ні, саме рутини ніколи таке в голову не приходило, а от відчуття втоми – так. Особливо коли вже не молодий, а закон про старість ніхто не відмінив, коли все одно треба йти вперед, а в тебе вже не вистачає енергії, тут бувають проблеми. Тому найчастіше виникає бажання плюнути на все і піти, але тут вступають в силу інші закони природи, бо я впевнений, якщо я коли-небудь зраджу своїй мрії, своїй професії, я боюся, Всевишній мені цього не пробачить. Навіть боюся фантазувати яке покарання мені буде тоді.

Тому так. І сьогодні, і завтра я не знаю, коли мене довезуть до ліжка мого, а вранці треба підскочити і бігти, бо попереду життя, нові плани. Всі ж попереджали. Що ти не будеш нічого зароблять, а працювати з тебе будуть вимагати завжди. Значить, ти знав на що йшов – будь послідовним, іншого виходу нема. А рутини нема, ні. Якщо б я грав у тій голлівудській системі, коли кожного дня один і той самий спектакль, поки глядацький інтерес не згасне. Ці спектаклі не можуть бути однаковими, ну як?! Від спектаклю до спектаклю я ж росту, мені цікаво дізнатися глибину і ширину висоту своїх можливостей. Це ріст – не рутина.

Якщо б не артистом, то ким би ви могли стати? Задавались ви коли-небудь таким питанням?

Та ким завгодно я міг би стати! Ким завгодно! Мені в принципі все було цікаво. Ну, космонавтом я бути не хотів, без сумнівів, було б щось гуманітарне. Я не думаю, що мене вабила техніка. От абсолютно, така байдужість на межі з відразою.

Ну, дилема колись стояла перед вами: або акторство або що?

Розумієш, можна сказати і так, але не хочеться перебільшувати. Коли я закінчив школу і мені було 17 років, я був худий хлопчик з прищами, абсолютно поза амплуа в театральному сенсі. Така, знаєш, комічна клякла не сформована, хто його знає, я ж себе з боку не бачив. І мене просто відмовили їхати поступати в театральний інститут! Моя ж керівниця драмгуртка, яка з дитинства мене вела і була впевнена, що кращого артиста ніж я більше немає в цілому білому світі, сказала, Льоша, тобі треба змужніти! Тому давай спочатку поступай в педагогічний, рік провчись, а потім ми поїдемо. Я пішов, та провалився одразу ж на першому іспиті – двійку поставили. Ну, це теж мене мало б чомусь навчити, проте я геть не пам’ятаю, чи робив я якісь висновки. Взагалі-то в мене були п’ятірки з мови та літератури, я взагалі не знаю, що треба понаписувати, щоб аж на двійку. А потім з’ясувалось: нас поступало кілька осіб з класу і ми з дівчатами обмінялись творами, щоб прочитати свіжим поглядом, що ми там понаписували, тобто двійка там взагалі бути не могла. Справа в тому, що іспит приймала якась там заслужена вчителька УРСР, яка вирішила взяти всіх своїх, а чужих – ні. Проте я їй вдячний, що тоді вона мене завалила. Моя керівниця тоді домовилась з місцевим театром, аби мене взяли артистом допоміжного складу, і в 73-му році я вже отримав трудову із записом, що я артист допоміжного складу! Але це тривало не довго, бо вже у травні мене призвали в армію, де я відслужив два роки, а потім вже поїхав і поступив в театральний.

 

Кілька років тому в інтерв’ю ви розповідали, що Олег Табаков був для вас ідолом, проте після його висловлювань щодо України, ви сказали, цитую: «ця істота для мене відійшла». Чи залишились у вас зараз якісь свої ідоли, глиби, або ви тепер живете за принципом «не створи собі кумира», аби не розчаровуватись?

Знаєш, я й принципів собі не створюю. Мене так відвернула ця війна від сусіда цього східного. Я туди не дивлюсь, я не хочу знати, як вони. Та робіть ви що хочете, для мене ви вмерли! І я не маю нічого проти вмерти самому для них. Пішли вони…! Багато моїх колег і зараз через інтернет дивляться якісь російські серіали, а я не хочу! Мені не потрібно таке мистецтво.

Ви вже давно відомий, популярний артист. Чи хотіли б ви бути для когось ідолом? І якщо зустрічаєте таке, як реагуєте?

Нуу, не знаю, якось воно й не по-божескі, й не скромно. Нащо мені хотіти… ну, це моя егоїстична риса я хочу бути кращим на цьому просторі, щоб мене неможливо було сплутати з якимось Пупкіним, Шмупкіним. Таке – да. Відношення до роботи у всіх має бути однаковим: працювати якомога більше і якомога довше, все. Проте в багатьох деформується свідомість – йдуть у цю професію, думають про щось світле, а перетворюється… Я просто бачу як деградують на очах колеги і дуже жалкую, бо у багатьох із них був хороший потенціал.

На вашу думку, конкретно вам які краще даються ролі: комічні чи трагічні?

Ой, ти знаєш, я дуже радію, коли в мене виходять трагічні, дуже! Бо я вже наївся простачків якихось, хоча, чого там нити, я не буду навіть випендрюватися, я вже навіть і не пригадаю, перед тим як мені дають трагікомічну чи комічну роль, щоб в мене відчуття тремтіння виникало – ні. Я вже знаю приблизно яким шляхом йти щоби воно все склалось. Я навіть більше тобі скажу, коли мені зараз дають комічну роль, мені цікаво туди примішати трохи драми. Ми про це домовляємось з режисером, куди це вставити , де можна і сльозу пустити і шмарклю розмазати

 

Так, я помітила це у вашій грі, але зараз хочу спитати про інше. Багато хто з письменників розповідає, що на початку створення героя, прописують йому риси характеру, його долю, але в процесі написання книги, герой починає керувати письменником.

Так, чув таке також.

А чи можете ви таке саме сказати про акторську гру?Чи не керують вами ваші персонажі, герої з фільмів чи театральних постанов?

Не знаю, але не виключаю. Якби ви знали як взагалі в житті мені важко про щось думати! В мене немає часу, або думати про щось. Ну як… я думаю лише про те, що мені конкретно зараз треба зробити. Щойно я це дороблюю, я ж знаю, який в мене об’єкт є, про який я маю думати, і я думаю вже про нього. Тому в мене просто нема часу вдаватись до таких роздумів, хоча я більше ніж впевнений, професія накладає свій відбиток.

Ну, ви чітко розділяєте гру на сцені і своє реальне життя?

Безумовно! Я їх не змішую зовсім! Я всі сили віддаю на підмостках, а в житті я не хочу грати. Це мене треба дуже сильно прохати, щоб я і в житті напружувався. Буває, підскакують, Олексію Сергійовичу, от запишіть моїм знайомим привітання! Думаю, як ви мені дорогі! Включаю якісь заяложені фрази, але роблю. В принципі, я втомлююсь більше від того, що доводиться грати не там, де це потрібно. Я ніколи не розумію тих артистів, які щось ходять за кулісами на тусовках, щось грають, щебечуть. Думаю, дідько, отак випусти тебе зараз на сцену , глядачі підуть і так і не зрозуміють, що це було! Це якийсь психічний розлад, коли людина грає не там, де треба.

 

Сьогодні ви граєте в комедійному спектаклі «Тільки твоя». Чи не вважаєте ви сьогоднішнього вашого героя, не дивлячись на жанр, все ж таки трагічним?

(Сміється) Ну, в принципі, да! Ми так з режисером вивернули, що для мого героя це драма. Важкий момент, бо чувак же в принципі вже не молодий, а опинився в ситуації, коли «і знов нічого не склалось…». Драма! Тому й шмарклі наприкінці розмазував. Хоч можна було вирішити й по-іншому. Спочатку пропонувався інший варіант, але ми вирішили замкнути все на пронизливій, такій душевній ноті.

Це було конкретно ваше рішення, це не герой вами керував?

А можливо, ти знаєш, це конкретно той випадок, коли герой. Бо я продивився по тому, що він робив, коли треба було робити різкий відхід, мені здавалось, що це не правильно. Ну це ж на підсвідомості, це ж ірраціонально, розумієш, я роблю. Тут не думаєш, а просто що ти відчуваєш. А по відчуттям логічніше от так зробити в ситуації, мені здається, може й так.

До речі, нещодавно, взимку, ви з цією виставою виступали у прифронтовій Авдіївці. Як вас зустрічали люди?

Дуже тепло! Люди зголодніли за мистецтвом. Це, звичайно, жуть, ці войни, ця б***ка Росія… дуже хорошо зустрічали. А там напередодні моя донька була, не пам’ятаю з якою виставою, і не сказала мені. А потім як повернулася, каже, ми так наплакались, тому що люди кинулися їх обнімати з квітами. У мене і зараз якось очі починають мокріти. От… «Приїжджайте до нас частіше, нам же тут зовсім хріново…» Це навіть боляче пригадувати, бідні люди, бідна країна, але приймали дуже щиро!

 

 Ви ще вірите, надія в вас ще є, що ви ще виступите на сцені Донецького драмтеатру, Луганського?

Так, я би хотів дожити до цього моменту. Якось в мене немає відчуття, що це все безнадійно. Я більше ніж впевнений, так, я дотягну! Може, якісь зв’язки є, то попрошу. Може, пісок сипатися буде, але попрошу, відвезіть мене, дайте хоч подивитись на цей простір багатостраждальний.

Напередодні жіночого свята (інтерв’ю записувалось 7 березня, прим.ред.) розкажіть, як ви бачите нас, жінок. Який ваш ідеал?

Ой, це дуже складне питання. Це складна професія – бути жінкою. Ти розумієш, ну не бачив я за все своє життя жінки, яка б справляла враження щасливої. Пригадую свою маму, своїх рідних, мені здається, що їм за природою щось не додано. Їм не дозволено бути щасливими, вони повинні собою жертвувати, вони повинні себе віддавати. Весь час витрачати на те, щоб усім оточуючим було добре. Я вважаю, ми в неоплатному боргу перед мамами, дружинами, дочками. От навіть Ксюша моя, донька. Пацаном, я гадаю, їй було б простіше. Ще й цю професію акторську ідіотську обрала, сама вирішила! Я був проти. І що вона зараз має?! Це ж цілий букет: неврастенія, материнство, собаки, відсутність ролей, відсутність зйомок. І що я можу?! Мізків дати, щоб себе переробила і в космонавти йшла? Так також не можна. Тут не треба ідеалізувати, треба реально дивитись на життя. Просто акумулювати в собі енергію, щоби просто жити і отримувати якісь задоволення від життя. А щастя – це якісь видумки. Я хочу, щоб ви не спокушались на якісь ідеали, а були реалістками. Раділи більше і менше себе приносили в жертву. Хочеться підняти собі настрій, треба брати і піднімати. От хочеться тобі щось у цю хвилину, ну, я сподіваюсь, що не самогона,дай собі. Піти, там, до парикмахерка, до театру сходити. Взагалі треба ходити до театру, хочу я вам сказати. Не дивлячись на те, що я вже в цій богадільні стільки десятиріч працюю, але ні кіно, ні цирк чи щось інше розважальне так не дають мені перезавантаження. Емоційно я перезавантажуюсь тільки на хорошому спектаклі з хорошими акторами. Я тоді виходжу пізно ввечері з театру і мені все здається незвичайно привабливим: і ці наші роздовбані тролейбуси, і вибоїни на дорогах якось набувають чудакуваті форми. Все це зовсім по-іншому виглядає, значить, відбулось перезавантаження. І хочеться вже працювати і самому щось хороше робити. Але я знаю, що за статистикою, лише 7-10% людей справді цікавляться театром, а 90% інших – до чого тут театр, слухай, якщо вони хочуть пиво і воблу? (смється) Не знаю, я не можу категорично відповідати. Категорично я можу казати лише про війну та росіян.

 

Підписатися
Повідомте про
guest
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
Стали свідком новини? Тисніть тут